Отримую величезне задоволення від того, що на своєму приватному рівні займаюся розколюванням України. Мабуть, тому що слідую улюбленій сентенції Конфуція: «якщо хочеш змін – наведи порядок на відстані витягнутої руки». Ось так і стається, що все, до чого я доторкаюся тут, у Львові, забарвлюється в кольори розколу. Хоча все, що я роблю в розмовах і публічних діях – змушую своїх земляків констатувати очевидні речі. Очевидне – це те, що очі видять. Але бачити очевидне – надто мало в регіоні, де правда так коле, так болить, так нервує.

Бачити очевидне – це не про Україну і не про Західну в тому числі. Констатація очевидного породжує шквал таврування і звинувачень у розпалюванні чогось-там (що тут, що там). Нездатність тверезо оцінити реальність навколо – перша й головна передумова втечі у світ власних ілюзій та самоуяв. Завдяки Януковичу Галичина опинилася перед реальним викликом – врешті-решт побачити реальну, а не уявну Україну і зрозуміти своє власне місце в ній.

Я вкотре хочу повернутися до тези, за яку систематично отримую по голові від львівських патріотів: в Україні співіснують дві країни, ментально різні настільки, що уміститися в контурах унітарної держави можуть або лише насильно (дотеперішній централізм), або лише за умов мінімального контакту між собою. На сайті «Однако» я часто читаю у відгуках шапкозакидувальні висновки типу «ніякого компромісу двох цих країн – тільки розлучення, причому без довгого поділу спільно нажитого майна». Хммм, це було б найпростіше. Ті східняки, які так безапеляційно махнули рукою на чужих їм західняків, хворіють на ту саму недугу, яку я описував вище, - на вузьке стереотипне мислення і невміння  дати адекватну оцінку реальності за вікном (за Дніпром).

Пропоную метафорично глянути на конструкцію «Україна». Її я бачу з двома діаметрально протилежними крильми: «колишня власність Російської Імперії» (Схід, Південь) та «колишня власність Речі Посполитої» (Галичина). Між цими двома половинками – значний буфер (Центральна Україна), яка є історичним та ментальним носієм генетичного українства. Буфер рятує дві холодні насуплені криги від неминучого зіткнення. Схід і Захід – однаково «не дуже українські» в силу своєї історичної конотації. З тією різницею, що Схід щиро не приховує свого україноскептицизму, натомість Галичина проміняла себе на українську мрію. Тому-то й Україна існує як єдине тіло чудом, точніше ціною самопожертви Західної України. Щойно Галичина перестане горіти Україною і невідомо для кого безперервно «рятувати» її – як одразу існування України опиниться під прямою загрозою. Отож, є два рецепти ліквідувати українську реальність: 1) остудити місійну гіперукраїнську орієнтацію Галичини; 2) максимально знівечити буферну зону між двома обмеженими власними стереотипами кригами.

Осмислення кожного цього пункту залишу для дозвілля читача. Обмежуся лише своїм спостереженням: Янукович відіграє невимовно позитивну роль в якості укріплювача буферної зони і провокатора подальшого самозгорання Галичини. Кінець України відтерміновується завдяки новому президентові.

Питання Ікс для політичного Львова: що він може запропонувати тій Україні, яка перемогла? Україні якщо не ворожій, то щонайменше альтернативній. Обурення у Львові викликає моя відповідь: а нічого! Львів і загалом Галичина НІЧОГО не здатна запропонувати сучасній Україні. Крім, звичайно, словесного пафосу. Галицька модель країни набрала 5% підтримки. Треба або напрацьовувати нову модель, або в статусі нокаутованого спостерігати, як над тобою згасають софіти. Західняцька філософія – імпотентна і непотрібна. Тому мені смішно з виступів східноукраїнських дєятєлєй, які емоційно протестують проти навязування західноукраїнських цінностей усій Україні. Панове, цінності – це дуже голосно сказано. Немає таких. Немає нічого такого, що можна назвати типово західноукраїнськими цінностями. Бандера? Повірте, дуже багатьом львівянам цілком байдужою є його героїзація (за останній рік біля памятника Бандері у Львові відбулося 0 мітингів). ОУН-УПА? Повірте, цим воякам (їх кілька тисяч) цілком достатньо наявних ухвал місцевих рад, які надають соціальні та комунальні пільги. Українська мова? Повірте, якби західняки настільки дорожили нею, то сільські дівчата не переходили б на чужу їм мову у львівських понтових офісах. Цінностей нема. Є відчайдушні намагання відповідати певним стереотипам, є вимушена потреба Галичини вважати себе Галичиною – але немає цінностей, за які  варто лягти кістьми. Звідси мій висновок: Галичина не має що запропонувати решті Україні, окрім потріпаного набору стереотипих уявлень з рейтингом 5%. Можливо, я помиляюся, але Донбас чітко знає, чому він Донбас. Не впевнений, що ідентифікація «я - галичанин» аж настільки пріоритетна від аморфності «я – українець родом із Речі Посполитої».

Щоб тебе почули, ти мусиш показувати результати. Беру цифри.

Обсяги промисловості (січень 2010). Львівщина – падіння на 1%, Донеччина – ріст на 14%.

Ріст цін на продукти харчування (січень 2010).  Львівщина – ціни зросли на 12%, Донеччина – ціни зросли на 4%.

Легка промисловість. Львівщина – падіння на 11%, Донеччина – ріст на 10%.

Сільське господарство. Львівщина – ріст на 0,8%, Донеччина – ріст на 10,4%.

Безробіття. Львівщина – на 1 робоче місце – 17 осіб, Донеччина – на 1 робоче місце – 11 осіб.

Хто кого повинен чути і слухати – запитую я у Львові, і мої співрозмовники впадають у легкий штупор. Чому альтернативна Україна мусить зважати на філософію західняків, які на своїй території не спроможні досягнути помітних результатів ні в чому. Галичина повинна агітувати собою. А коли немає чим – звідси народжуються місія, горіння, жертовність і вербальний панпатріотизм. Проте він – саме такий патріотизм, ідейний, недієвий, неділовий, словесний – потрібен цій країні. Інакше альтернативна холодна крига, яка виросла на вкраденій соцвласності і переселенцях, відчує себе гегемонією.